Після завершення кар’єри в збірній СРСР, де він понад 20 років працював у ролі тренера, легендарний Михайло Зав’ялов не міг і не мав довго залишатися незатребуваним. Він чітко знав, що з боксом не розлучиться. І, як і раніше, дуже хотів взятися за розвиток його професійного спрямування.
Вже наприкінці 1991 року до Михайла Михайловича звернулися із пропозицією взятися за розвиток якоїсь нової структури профібоксу. Цього разу свої, доморослі та добре знайомі з боксерської «кухні» — чемпіон світу Олександр Ягубкін та майстер спорту міжнародного класу Олександр Антікуз.
Зав’ялов як ніхто інший умів створювати з нуля. Але одна річ — братися за справу в Магадані та Жданові, де будь-яка ідея, ініціатива та починання гарантовано отримує фінансову підтримку реальними державними грошима. І зовсім інше — робити аналогічні потуги у бідній країні.
— На той момент в Україні вже не було великих спортивних грошей від держави і ще не було грошей великого бізнесу чи хоча б спонсорських, як не було своїх промоутерів, — підкреслює Михайло Михайлович. — Про рекламні гроші великих компаній не варто навіть думати, бо був відсутній сам продукт, який вони могли б купити. Та й платоспроможність уболівальників, м’яко кажучи, залишала бажати кращого. Така ось «приваблива» склалася тоді фінансово-історична ситуація.
Загалом, Зав’ялову було над чим подумати. Мрії мріями, а на одному бажанні далеко не поїдеш. З іншого боку він дуже добре відчував невідворотність явища під назвою «професійний бокс» в Україні. Тепер воно було лише питанням часу.
Сумніви долали Михайла Михайловича до знакової зустрічі з головою акціонерного товариства «Колумбус» Сергієм Івановичем Пащенком, який якраз і намірився заснувати на базі свого АТ лігу професійного боксу. Познайомившись із підприємцем, Зав’ялов переконався у вражаючому масштабі організації. «Колумбус» об’єднував 10 акціонерних товариств, приватну авіакомпанію та салон із продажу престижних іномарок, а також здійснював перші інвестиції незалежної України у США.
Вкрай приємне враження справив і сам Пащенко. Володар чорного поясу з карате, він мав щиру любов до спорту і до того, як звернути увагу на бокс, ініціював спонсорську підтримку гандболісток київського «Спартака», а також футбольної збірної інвалідів-афганців. Допомагало товариство й розвитку кікбоксингу.
Це говорило багато про що. Але все ж таки не було для Зав’ялова головним з аргументів.
— Пащенко підкуповував максимально серйозним ставленням до проектів, у яких брав участь, і керувався не корисливими цілями на кшталт особистого піару чи якоїсь медійної популярності, — зазначає Михайло Михайлович. — Амбітний бізнесмен, він, зрозуміло, оцінював перспективність будь-якого підприємства. Але, на відміну більшості інших, був готовий вкладати і чекати, не вимагаючи миттєвого результату. Він реально дивився на найближчі перспективи Ліги і чудово розумів, наскільки важким є шлях неофітів у жорстко структурованому світі профібоксу.
Навчений досвідом таких ось доленосних знайомств, Зав’ялов майстерно міг визначити ступінь щирості і серйозності співрозмовника. Адже обіцяти золоті гори може практично будь-хто, багато розуму для цього не треба — досить добре підвішеної мови та фантазії, що не вибивається за межі розумного. А ось слова, підкріплені реальними намірами та, найголовніше, можливостями, — вже принципово інше.
Пащенко не лукавив, намагаючись щось приховати чи затінити, — Зав’ялов і бачив це, і відчував при першій зустрічі. А згодом лише мав насолоду переконатися, що доля звела його з людиною, у якої слова не розходяться зі справами.
Лігу професійного боксу «Колумбус» було офіційно зареєстровано у Києві 8 квітня 1992 року. Здобувши свободу дій і широке поле для творчості, Михайло Михайлович із задоволенням і ентузіазмом зайнявся тим, що чудово вмів і дуже любив. Хоча цього разу будувати, зводити та облаштовувати йому довелося в інших умовах. Навчаючись та набираючись досвіду прямо на ходу.
***
Першим та головним питанням, яким довелося потурбуватися Зав’ялову на новій ниві, стало комплектування Ліги якісними бойовими одиницями. І якщо колись, будучи головним тренером республіканської збірної, жодної проблеми у нього з цим не було в принципі — найкращі боксери самі стікалися під його керівництво з усіх куточків країни, то нині довелося поламати голову нетривіальним.
— Я чудово розумів, що окрему нішу у професійному боксі Ліга зможе зайняти лише в тому випадку, якщо зуміє залучити до своїх лав відомих бійців, які мають вагомі заслуги на аматорському рингу. Тому було ухвалено рішення запросити кількох відомих боксерів із Росії, — каже Михайло Михайлович.
Так у «Колумбусі» з’явилися чемпіон світу (1989) і срібний призер чемпіонату Європи (1991) легковаговик Айрат Хаматов, срібний медаліст ЧС-1989 і володар «бронзи» ЧЄ-1991 у суперважкій категорії Євгеній Судаков, а також неодноразовий призер чемпіонатів СРСР/СНД у напівважкій вазі Сергій Клоков.
За задумом Зав’ялова, це тріо мало не лише стабільно поповнювати скарбничку Ліги перемогами, а й стати стовбуровою основою, наочним прикладом для “зелених” українських профі — Андрія Синепупова, Сергія Девакова, Віктора Фесечка, Вадима Волканова та Віктора Плотнікова. А в ідеалі — відправною точкою для повноцінної ланцюгової реакції наступності поколінь українського профібоксу, що зароджувався.
І все ж таки відповідь на запитання, наскільки правильним був розрахунок великого організатора, тільки треба було отримати. Без підтвердження практикою тут було не обійтися.
Перший офіційний вечір боксу під егідою Ліги відбувся вже 31 травня 1992 року в Донецьку — у рамках історичного турніру відбулося чотири поєдинки: Синепупов-Фесечко, Волканов-Плотніков, Охрей-Батищев та Єрмаков-Калашников.
— Донецький цирк ломився від публіки, — згадує Зав’ялов, — на новоспечених профі прийшли подивитися багато донецьких боксерів-аматорів. Наш «перший млинець», на загальну думку, вийшов аж ніяк не «комом», глядачі зустріли поєдинки на ура. І все ж таки для того, щоб локальний успіх став системним, необхідно було багато чого змінити.
Звичайно, вчитися на своїх помилках — не найвдячніше заняття. З іншого боку, для того, хто прагне кращого і не боїться визнавати власні промахи, щоб надалі обходити випробувані граблі стороною, таке навчання — це не що інше, як прямий шлях до досконалості.
Зав’ялов з однодумцями не боялися помилятися — страшніше було не діяти і потім журитися над незробленим. Ентузіазм разом із пристрасним бажанням розвиватися і розвивати не давав зупинитися на місці. Перепочинки відкидалися, як щось марне і навіть згубне.
Наступною знаковою датою в історії Ліги стало 19 вересня 1992 року, коли в Києві було організовано боксерський вечір уже міжнародного формату, увінчаний поєдинком за титул міжнародного чемпіона Всесвітньої боксерської ради (WBC) у другій напівлегкій вазі між американцем Гарольдом Уорреном та Педро Гутьєрресом. Міжнаціональне суперництво розгорнулося й у попередній частині програми: росіяни Хаматов, Клоков та Судаков перемогли відповідно тунісця Хорджа, українця Охрея та болгарина Димитрова, а українець Волканов здолав румуна Міленте.
Всесвітнє визнання не забарилося. Логічним завершенням і свідченням плідної роботи наприкінці того ж таки 1992-го стало голосування в рамках XXIX щорічного Конгресу WBC, за результатами якого Ліга була одноголосно прийнята до лав найпотужнішої структури профібоксу, отримавши ексклюзивне право проведення всіх боїв по лінії цієї організації на території України, а також видачі ліцензій українським професіоналам на участь у поєдинках під її егідою.
Не стало й за іншими шановними версіями. Вже наступного, 1993 року, Лігу зробили повноправним членом Європейського боксерського союзу (EBU), Міжнародної боксерської федерації (IBF), Всесвітньої боксерської організації (WBO) та Всесвітньої боксерської асоціації (WBA). Таким чином, усі престижні та значущі міжнародні федерації були охоплені фактично протягом одного календарного року.
Втім, навіть попри відмінну командну роботу, на чолі якої стояла найсильніша «спайка» Зав’ялова та Пащенко, не все у «Колумбуса» одразу пішло, як по маслу.
— Справжнім головним болем для мене та мого помічника, віце-президента Ліги Дмитра Дячука, був пошук відповідного залу для тренувань, — нарікає Михайло Михайлович. — На початку 90-х це було дуже непросте завдання. Київські боксерські зали належали, як правило, спорттовариствам і відомствам, які зовсім не горіли бажанням перейнятися нашою проблемою. Їхнє керівництво сприймало нас, як конкурентів секціям аматорського боксу.
Проте вибору не було — доводилося якось викручуватись, переїжджаючи з місця на місце. Тренувалися у спортзалі Будівельного інституту та крихітному приміщенні на Дарниці. А потім на якийсь час, за згодою армійських тренерів Михайла Мациха та Володимира Золотарьова, знайшли притулок у залі ЦСКА.
— Спільні тренування були корисними, — констатує Зав’ялов. — Справа в тому, що в той період Золотарьов дуже серйозно працював зі своїм вихованцем Віталієм Кличком. Але якщо фізичну підготовку було поставлено на найвищому рівні, то знайти Віталію спаринг-партнерів було, по суті, неможливо. Ось тут і опинилися до двору наші професіонали — Євген Судаков та Сергій Клоков із великим задоволенням стояли з Віталієм у парах. А коли до Золотарьова з броварського училища повернувся Володимир Кличко, Клоков спарингував і з ним.
Цікаво відзначити, що на початку 1993 року Пащенко запропонував Віталію перейти у професіонали під прапори «Колумбуса». За словами Зав’ялова, згодом сам Кличко йому розповів, що був близьким до того, щоб прийняти пропозицію та укласти контракт. Однак мрія боксера виступити на Олімпійських іграх тоді все ж таки переважила. Тим більше прикро, адже на Олімпіаду Віталій так і не потрапив, отримавши сумнівну дискваліфікацію за позитивний допінг-тест.
Пащенко, однак, не впадав у відчай. Бажання досягти успіху саме на ниві профібоксу в нього було надміру, а можливості дозволяли не обмежуватися одними намірами. До того ж він був і свідком, і безпосереднім учасником величезного прогресу Ліги всього за якийсь рік. А таке може лише окриляти, насичуючи перспективу здоровим оптимізмом.
***
Як це найчастіше і трапляється, біда нагрянула раптово і без попередження. На початку серпня 1993 року Пащенко загинув у автокатастрофі. На превеликий жаль, інших таких же ентузіастів, які по-справжньому хворіють на спорт і бокс зокрема, у керівній ланці «Колумбуса» не виявилося. Трагедія ознаменувала початок важких часів у житті Ліги вже на другому році існування.
Тим не менш, «за інерцією» патронат тривав ще близько року і встиг застати пару історичних подій. 29 квітня 1994 року в Ялті представник Ліги вперше бився за титул — Сергій Клоков оспорював пояс чемпіона за другорядною версією WBF у поєдинку з Алі Саїді з Тунісу. Перша спроба успіхом не увінчалася — африканський гість здобув дострокову перемогу, поставивши крапку у кар’єрі російського напівваговика.
Однак довго чекати другого шансу не довелося. Вже за тиждень, 5 травня у Дніпропетровську, Андрій Синепупов вийшов на бій з англійцем Марком Рамсеєм за звання інтерконтинентального чемпіона IBF у легкій вазі. 12-раундове протистояння завершилося впевненою перемогою Андрія за очками — і титульний літопис українського профібоксу офіційно відкрився першим помітним записом.
Тоді ж, 1994-го, команда Ліги у складі тренерів Зав’ялова та Дячука, а також боксерів Синепупова, Фесечко, Девакова, Клокова та Судакова побувала на зборах за океаном — українську «делегацію» приймав легендарний зал Gleason’s Gym у Нью-Йорку, стіни якого пам’ятали тренування легендарних Джейка Ламотти, Роберто Дюрана, Ларрі Холмса, Томаса Хернса і, звичайно, Майка Тайсона. Один із наставників останнього, Тедді Атлас, власне, і опікувався візитерами з далекої Європи.
Тим часом, незважаючи на очевидний розвиток молодого спорту в молодій країні, функціонування Ліги ставало все більш проблематичним. «Колумбус» перманентно урізав фінансування, і згодом допомога стала виражатися лише у наданні офісу та оплаті засобів зв’язку. На тлі того, що Лізі довелося самостійно добувати кошти для підтримки життєдіяльності, пошуки тренувального залу, що не припинялися (цю проблему вдасться вирішити тільки в 2001 році), відійшли на другий план і вже не виглядали настільки серйозними.
У зв’язку з цим рішення відмовитись від послуг «Колумбуса» напрошувалося само собою. Офіційно розставання відбулося у жовтні 1994 року, коли на зборах представників професійних клубів країни було засновано Лігу професійного боксу України, президентом якої обрали Михайла Михайловича Зав’ялова.
— Це не полегшило наше існування, — згадує він. — Реструктуризація лише дозволила зберегти Лігу як організацію. Ми були змушені самі виступати і менеджерами, і промоутерами своїх боксерів. Я з ранку до вечора «висів» на телефоні, ведучи переговори з європейськими промоутерами та намагаючись забезпечити моїм підопічним участь у значних поєдинках. На щастя, зусилля були не марними, і спонсорів якось вдавалося знаходити…
І все ж таки вивозити на собі таку серйозну ношу Зав’ялов з Дячуком, а також генеральний секретар Анатолій Полочанський та головний бухгалтер Наталія Горячковська, даремно що намагалися щосили, не могли. На щастя, Ліга ніколи не залишалася без допомоги друзів та однодумців.
У період становлення підставили плече та простягли руку тодішній мер столиці Олександр Омельченко, перший космонавт України Леонід Каденюк, народний депутат Георгій Крючков, головний архітектор Києва Сергій Бабушкін, депутат та колишній боксер Станіслав Сафронов та перший чемпіон світу з України, ректор Дніпропетровського державного інституту фізичної культури і спорту Віктор Савченко. Нині безцінну підтримку надають Петро Белз, Юрій Андрійчук, Андрій Храпач, Олександр Крижановський, Вадим Воскобойніков та інші.
***
Ще одне, вже третє формальне переродження Ліга пережила наприкінці 1994 року. Рішенням Держкомспорту України вона набула статусу «Національної» та фактично стала Федерацією професійного боксу країни з ексклюзивним правом видавати ліцензії українським боксерам-профі на виступи як в Україні, так і за кордоном.
Зрозуміло, що вирішити нагальні проблеми це ніяк не могло. Але хоча б у моральному плані, з тепер уже чітким уявленням про напрямок подальшого руху, відтепер було значно простіше.
В умовах гострої нестачі коштів для планомірного розвитку, українському профібоксу конче потрібні були гучні перемоги. А оскільки заманити великі імена до себе додому через дорожнечу задоволення не було можливим, доводилося розраховувати на рідкісні виїзні шанси. Хапатися за які треба було всіма правдами та неправдами.
17 січня 1995 року такий представився 23-річному маріупольцю Олександру Гурову, який вирушив до Парижа оспорювати вакантний титул чемпіона Європи за версією EBU і здобув яскраву історичну перемогу в поєдинку з місцевою зіркою Норбертом Екассі.
Другим українським боксером, який взяв європейську вершину, у травні 1998 року стане Сергій Деваков. Для цього йому також доведеться вирушити на територію суперника — англійця Спенсера Олівера — і виграти достроково, вклавши місцевого фаворита в нокаут на останній хвилині 10-го раунду найжорстокішого поєдинку в другій найлегшій вазі.
Декількома місяцями пізніше, у жовтні 1998-го, третім володарем титулу EBU з України стане Віталій Кличко, здобувши дострокову перемогу над Маріо Шіссером у Німеччині. Разом із молодшим братом Володимиром вони перейшли до професіоналів після Олімпіади-1996, але під прапори закордонної промоутерської компанії — німецької Universum Box-Promotion.
Саме Віталію Кличку буде призначено увійти в історію першим українським чемпіоном світу з профібоксу. У червні 1999 року в Англії він відбере у британця Хербі Хайда титул за версією WBO, нокаутувавши суперника у другому раунді. На його місці ще в 1997 році міг виявитися Гуров, проте не зумів скласти серйозну конкуренцію американському чемпіону за версією WBA Нейту Міллеру і програв за два раунди.
Величезним поштовхом у розвитку українського профібоксу стала довгоочікувана поява своїх промоутерських компаній — першопрохідницьку діяльність у 2002 році розпочали Union Boxing Promotion та National Box Promotion, до яких згодом додалися K2 Promotions Ukraine, Elite Boxing Promotion, Sparta Boxing Promotions, Top Boxing Generation, Champion Boxing Promotion та інші.
Це значно знизило всебічне навантаження на Зав’ялова та Лігу, дозволивши зрештою зосередитися на своїх прямих — санкціонуючих, ліцензуючих та контролюючих — функціях. Благо, чим активніше розвивався в країні бокс професіоналів, тим більше потрібна була участь. І Михайло Михайлович такій зайнятості був лише радий.
Він продовжив ставити нові амбітні цілі. І вони покірно реалізовувалися під натиском його воістину забійної енергетики. Зайве підтвердження цього — грандіозний щорічний конгрес Всесвітньої боксерської ради (WBC), блискуче проведений у Києві восени 2018 року за участю «вершків» вищого розливу.
Тоді ж, восени 2018-го, здійснилася ще одна таємна мрія Зав’ялова. У самому серці столиці, що на Михайлівській вулиці, відкрилася Зала слави українського боксу.